Інтимна лірика Василя Симоненка — це не просто вірші про кохання, це глибоке філософське дослідження людських почуттів. Поет не цурається суперечностей, досліджує найтонші нюанси кохання — від романтичного захоплення до гіркого розчарування. Його вірші вражають щирістю емоцій, глибиною думки та майстерністю слова. Симоненко не просто описує кохання, він намагається розгадати його таємницю, зрозуміти, що робить людей близькими, що змушує їхні серця битися в унісон. Він оспівує красу жінки, її духовну силу, її здатність дарувати життя. Для нього кохана — це не просто об’єкт обожнювання, це муза, яка надихає його на творчість.
Вірші Симоненка про кохання — це справжній шедевр української літератури. Вони хвилюють серця читачів ось уже протягом багатьох років, адже в них кожен знаходить щось для себе. Сподіваємось, наша підбірка віршів не залишить вас байдежими.
1.
Ти до мене прийшла не із казки чи сну
Ти до мене прийшла не із казки чи сну,
І здалося мені, що стрічаю весну.
Ти явилась мені — і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ.
Скільки ніс я для тебе тривог і тепла.
Але ти, як весна, стороною пройшла.
2.
Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної
Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної,
Із ранкових туманів, з небесних октав,
Коли думи збігалися з мли бездоріжної
І незвіданий смуток за душу смоктав.
Я від тебе жадав незвичайного й дивного,
Щоб з’явилася маревом, видивом, сном,
Щоби я знемагав од дихання нерівного,
Од заклятої радості під вікном.
І не міг я спекаться словесної пишності,
Одсахнутись ураз од кокетливих мрій —
Волочив я тебе в ореолі безгрішності
Крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій.
Припливла ти до мене з прибоєм уяви,
Несподівано встала над смутком чекань —
Розцяцькованих мрій павіани і пави
Повтікали лякливо під купол світань.
Розгубили вони свої зваби і почесті,
І сьогодні вклоняється серце моє
Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,
Що красою життя — материнством — стає.
3.
Щось нове у серці забриніло
Щось нове у серці забриніло,
Мов сп’янило запахом суцвіть,
Будить думку і бадьорить тіло,
Але що — не можу зрозуміть…
4.
Не бажаю я нічого, хочу тільки одного
Не бажаю я нічого, хочу тільки одного:
Стуку серця дорогого біля серденька мого.
Хай мене, немов пилину, носить доля по землі,
Подаруй мені хвилину — і забудуться жалі.
І минуле зло розтане, ніби привиди сумні,
І лице твоє кохане буде сяяти мені.
5.
Моя вина
За лісом дим підвівся по спіралі,
І ти, ображена, застигла у вікні —
На віях сльози… І осінні далі
Сумну мелодію навіяли мені.
Про те, як двоє молодих, гарячих
Палку любов зустріли у маю
І через гордість та уперті вдачі
Згубили щастя й молодість свою.
У мене в серці злиток горя й муки,
Та й ти вже, бачу, каєшся сповна.
І я кладу тобі на плечі руки
І говорю: “Пробач… Моя вина…”
6.
Коли б тобі бажав я сліз і муки
Коли б тобі бажав я сліз і муки,
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував твої тендітні руки
І в хмурім підземеллі не держав.
Ні, я б не став тебе вогнем палити,
З тобою б розквитався без жалю:
Я б побажав тобі когось отак любити,
Як я тебе люблю.
7.
Малюсі
Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та як мені не написати їх —
Я з ними знов прийду до скромної друкарні
І буду знову втоптувати сніг.
І буду знов у вікна заглядати,
Брехати, що не холодно мені,
Твої нечутні кроки впізнавати
В морозній монотонній тишині.
І цілуватися в провулку до безтями…
Чого б тепер я тільки не віддав,
Щоб тільки знову все було так само,
Як я у вірші цьому пригадав.
Щоб знов були ті суперечки марні,
Щоб від кохання знову я дурів…
Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та я їх кров’ю власною зігрів!
8.
Вона прийшла
Вона прийшла, непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?
9.
Є в коханні і будні, і свята
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.
І з тобою було б нам гірко,
Обіймав би нас часто сум,
І, бувало б, тремтіла зірка
У тумані тривожних дум.
Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнів час
Дріб’язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів — любов.
В душі щедро вона б світила,
Оновляла їх знов і знов.
У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
— Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..
10.
Компаньйонка
Повільно йшли мовчазні до перону,
Пожитки бідні склавши до валіз.
Ти одягла вінок, немов корону,
Така сумна, така близька до сліз.
І сутінки мутні, немов солоні,
Десь виповзали з лісу чи ярів,
І все навкруг — в осінньому полоні,
Лиш твій кісник червоний майорів.
Біля кіоску пінились бокали,
Бідовий хлопець пиво розливав…
Тепер я знаю: ти тоді чекала,
Щоб я нарешті всеетаки сказав…
Але мене фантазія проворна
Несла галопом у ясні світи.
А ти була, як мрія, неповторна,
Такою зроду не була ще ти.
І я не знав: ти плакати готова,
Ти аж тремтіла, щоб мене побить
За усмішку і за пусті розмови,
Я був школяр, хіба ж я вмів любить!
І ось ми знов з тобою на вокзалі,
Де пасажирів суєта нудна,
І знову пиво піниться в бокалі,
І ти додому їдеш… не одна.
Він там стоїть, вартує чемодани,
А ти ідеш зі мною на перон —
І зустріч ця, приємна і неждана,
Нагадує мені забутий сон.
Я знов мовчу. Бо що мені казати?
Все — як тоді. А втім, різниця є —
Бо ти тепер уже не хочеш ждати.
Бо ти спішиш до нього у фойє.
11.
У вагоні
Ти сидиш навпроти, кучерява,
І ззпід вій на мене — блись та блись.
У твоєму погляді лукавім
Хитрість і захоплення сплелись.
Та весела посмішка дівоча
Будить в серці не любов, не спів.
Ні, твого кохання я не хочу,
Як ніколи фальші не хотів.
Я для тебе іграшка, забава,
Але й то всього лише на мить.
Я ж не хочу, я не маю права
На дрібниці серце розпилить.
Бо крізь очі видно порожнечу,
Легковажність у душі твоїй,
Та й сказати мушу я, до речі,
Що поклявсь у вірності другій.
Тій дівчині, що тобі не пара.
В неї очі ніжні та ясні,
А у тебе нині пашать жаром,
Тільки кригу видно в тім вогні.
Я ж себе не дам тобі в забаву
Ні тепер, ні завтра, ні колись…
Не дивись на мене так лукаво,
Не дивися, чуєш, не дивись.
12.
Ти спішила од мене
Ти спішила од мене,
ти квапилась дуже…
Ворушилися тіні
в асфальті байдуже.
Я стояв, і дививсь,
і не бачив нічого.
Тільки чув, як співали
закохані ноги.
Тільки чув, як спішиш,
як тікаєш од мене
В надвечір’я дзвінке,
гамірливоошалене,
Тишина проковтнула
мелодію ніг,
Я не рушив із місця,
услід не побіг —
Ти ж спішила од мене,
ти квапилась дуже,
А мені так хотілося
бути байдужим.
13.
Чекання
Мерехтять у тумані огні,
Впали роси на заспані трави…
Ти прийди, усміхнися мені,
Ластів’ятко моє кучеряве.
Тихо вечір тумани пряде,
І не чути й не видно нікого,
Лиш чекання моє молоде
Одиноко стоїть край дороги.
У весняному сумі ночей
Я чекаю тебе, моя мила,
Щоби полум’ям синіх очей
Ти тривогу мою погасила.
14.
Я тобі галантно не вклонюся
Я тобі галантно не вклонюся,
Компліменту зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.
І коли химерною габою
Спеленає землю довга ніч,
Довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.
Довго білі таємничі крила
Обвивають маревом видінь,
І стоїш ти, крихітна, і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.
І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи, неціловані і грішні,
Очі, божевільно голубі.
15.
Ніби краплі жовті, в темну воду
Ніби краплі жовті, в темну воду
Стиглі зорі падають вночі.
Ти ідеш крізь синю прохолоду,
Підійнявши місяць на плечі.
Ти ідеш… Іди собі щаслива,
Мрій і смійся, думай і мовчи,
Посміхайся вітрові грайливо,
Травам ім’я милого шепчи.
Ти ідеш… Звичайно, не до мене,
Не мені замріяність несеш.
Ніжна й добра, щедра і шалена,
Іншому в обійми упадеш.
Іншому у душу зрониш слово,
Сумнів розпанахавши навпіл.
Вечір перли вам до ніг казкові
Буде сипать росами на діл.
І від вас між сонних незабудок,
Без злоби, досади і обмов,
По росі брестиме босий смуток
І моя нерадісна любов.
16.
Всі образи й кривди до одної
Всі образи й кривди до одної
Я тобі забуду і прощу —
Жду твоєї ласки хоч малої,
Як земля у спеку жде дощу.
О жорстока! Щастя хоч краплину
В душу мою змучену згуби —
Полюби і зрадь через хвилину,
Та хоч на хвилину полюби!
17.
Я і в думці обняти тебе не посмію
Я і в думці обняти тебе не посмію,
Я не те, щоб рукою торкнутися смів.
Я люблю тебе просто — отак, без надії,
Без тужливих зітхань і без клятвених слів.
Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,
Захмеліть, одуріти від твого тепла.
Я кохаю тебе. Мені більше не треба,
Адже й так ти мені стільки щастя дала.
18.
Чорні від страждання мої ночі
Чорні від страждання мої ночі,
Білі від скорботи мої дні
Впали у твої свавільні очі,
Жадібні, глибокі і чудні.
Я тебе не хочу обминути,
Я тебе не смію обійти.
Дай мені губами зачерпнути
Ніжної твоєї доброти.
Диких орд незлічені навали
Розтрощили пращури мої,
Щоб несла ти гордо і зухвало
Груди недоторкані свої.
Щоб горіли маками долоні,
Щоб гуло моє серцебиття,
Щоб в твоєму соромливім лоні
Визрівало завтрашнє життя.
І моє прокляття очманіле
Упаде на тім’я дурням тим,
Хто твоє солодке грішне тіло
Оскверняє помислом гидким.
Стегна твої, брови і рамена,
Шия і вогонь тендітних рук —
Все в тобі прекрасне і священне,
Мамо моїх радощів і мук!
19.
Любов
Дзвенять німою тугою ліси,
Коли їх ніч тремтлива обнімає
І від очей у ревності ховає
Принади їх первісної краси.
Бринять живою радістю ліси,
Як ранок спалахне на небокраї,
Як сонце огняне завісу піднімає
Із їх первісної і чистої краси.
Мені здається,— може, я не знаю,
Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає.
20.
Я тебе не сприймаю за істину
Я тебе не сприймаю за істину,
Бо таких, мабуть, зовсім нема.
Ніч, вітрами дурними освистана,
Свою чорну чадру підніма.
І дивлюсь я здивовано в очі,
Що заблискали з-під чадри.
У волоссі — у сірому клоччі —
Причаїлися дикі вітри.
Недарма понад нею пронісся
Ураганний тайфун стихій.
Виповзає на перенісся
Зморшка відчаю і надій.
І куди я до істини втраплю
Через ями й вибоїни слів?
Коли б випив її хоч краплю,
То, напевне б, від жаху зомлів.
Я тебе не сприймаю за істину —
Небо навіть, і те рябе.
Одчайдушну, печальну, розхристану,
Голубу і безжально освистану —
І таку я люблю тебе!
21.
Ти не можеш мене покарати
Ти не можеш мене покарати
Блискавками з-під милих брів,
Бо тебе я навіки втратив.
Ще до того, як вперше стрів.
Ти не можеш мене любити,
Ненавидіть не можеш теж –
Ти прийдеш, як гаряче літо,
Тільки грозами обпечеш.
Через теплі зелені трави
Поведе тебе в далеч путь.
Та за мною лишиться право
До кінця тобі вірним буть.
Дні і ночі думать про тебе
Виглядати тебе щомить –
Лиш для цього, їй-богу,
Тричі треба на світі жить!
22.
Дівчино, скажу тобі відверто
Дівчино, скажу тобі відверто,
Ти не ображайсь за прямоту:
Я люблю тебе таку уперту,
Отаку лукаву і просту.
Бо коли б зробилася другою,
Хоч на мить скорилася мені,
Я б тоді не бігав за тобою,
Не складав би віршики-пісні
Я б на тебе поглядав звисока,
Сам собою чванився б: ось я!
Дівчино кохана, кароока,
Поки непокірна — ти моя.
23.
Зустріч і небажана, й раптова
Зустріч і небажана, й раптова..
Краще, мабуть, і мені й тобі
Щоб не стрілись ми сьогодні знову
На бульварі в гомінкій юрбі.
Ти холодний погляд опустила,
А лице в напруженім огні,
Певно, тому що немає сили
Прямо в очі глянути мені.
Стоїмо у вуличному шумі,
Слів шукаєм, але слів нема…
Я тепер у новому костюмі,
Ти оце помітила й сама.
І, напевне, теж згадала нині,
Як мені тоді сказала ти,
Що зі мною у простій свитині
У «між люди» соромно піти.
Ні, тепер не знаємо ми мови,
І не пройдем вулицею знов…
Я придбав костюм для себе новий…
Чи ж придбала ти собі любов?
24.
Я дивлюся в твої перелякані очі
Я дивлюся в твої перелякані очі,
Я тебе заголубить, запестити хочу.
Тільки знаю: не треба! Не треба!
Міг раніше я жить
І не думать про тебе.
Все вривалося в душу, в тривожне чоло —
Все на світі було,
Лиш тебе не було.
А тепер уже й світу, здається, нема —
Тільки ти залишилась сама.
Але а протестую, волаю: не треба!
Та не можу вже жить
І не думать про тебе.
25.
Берег чекання
Через душі, мов через вокзали,
Гуркотять состави почуттів…
Може, сподіватися зухвало,
Вірити і ждати — поготів.
Та не вірить я не маю змоги,
Обіймає сумніви огонь,
І червоним ліхтарем тривоги
Зупиняю поїзда твого.
І стою на березі чекання:
Що ти мені з гуркоту кричиш?
Станеш ти біля мого благання
Чи до інших станцій просвистиш?
Ці вірші вчать нас цінувати кохання, берегти його та ніколи не втрачати віру в щастя. Читайте Симоненка, і ви відкриєте для себе світ щирих емоцій, глибоких думок та справжньої поезії.
