Чорнобильська трагедія — це подія, яка змінила хід історії, залишивши глибокий слід у серцях мільйонів людей. Роки минають, але пам’ять про цю катастрофу живе в серцях українців і у творчості багатьох авторів. Вірші про Чорнобиль, вірші до роковини Чорнобильської трагедії, вірші про Чорнобиль на українській мові — це важливі твори, які дозволяють зберегти пам’ять про трагедію, віддати шану жертвам та вшанувати героїв, що рятували світ від ще більших наслідків.
Вірші про Чорнобиль від українських авторів
Чорнобильська трагедія залишила глибокий слід у нашій історії, і багато українських поетів через свої вірші виразили біль і скорботу.
Атомний Вій опустив бетонні повіки.
Коло окреслив навколо себе страшне.
Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?!
Хто сіяв цю біду і хто її пожне?
Хто нас образив, знівечив, обжер?
Яка орда нам гідність притоптала?
Якщо наука потребує жертв, —
чому ж не вас вона перековтала?!
Загидили ліси і землю занедбали.
Поставили АЕС в верхів’ї трьох річок.
То хто ж ви є, злочинці, канібали?!
Ударив чорний дзвін. І досить балачок.
В яких лісах іще ви забарложені?
Що яничари ще занапастять?
І мертві, і живі, і ненароджені
нікого з вас довіку не простять! (Ліна Костенко)
Ліси хриплять застуджено, як бронхи.
У Зоні тиша. Тиша гробова.
Лиш мілітарним привидом епохи
«Чорнобиль-2» над лісом проплива.
Фантом, кістяк, антена дальніх стежень,
він прихопив ті сосни під пахви.
Там спить їжак. їжак узимку лежень.
І ніч іде з ліхтариком сови.
Там мох скубе косулька ще не вбита.
У пнях живуть древлянські ще боги.
Там все друкує ратички й копита
і вишиває хрестиком сніги.
Але, ліси розсунувши плечима,
фантом іде, куди його не ждуть.
І тільки села мертвими очима
його у далеч тоскно проведуть.
Йому не треба кленів і акацій,
ні голосів, ні мальви на тину.
Вже навіть ржавим залишком локацій
він може думать тільки про війну.
Не ясні зорі і не тихі води.
На всі ліси нікого і ніде.
А він стоїть. Він цар Антиприроди.
І на вітрах антенами гуде.
…Я живу, бо ще мені живеться.
Я живу, дав Бог мені снаги.
Із твого невидимого серця
кров калини капле у сніги. (Ліна Костенко)
Страшна біда — Чорнобиль — чорна биль.
Тут згусток болю, смутку чорний дзвін.
І кожна згадка, то пекучий біль.
І людських доль гіркий-гіркий полин.
Була Земля — колиска для людей.
А зараз все закутала печаль.
На дні прийдешні й тисячі ночей
На землю чорна кинута вуаль.
Тут повні криниці́ і горя й сліз,
Запущена земля без добрих рук.
Он біля хати почорнілий віз,
Свій вік недовгий доживає крук.
Де сміх людський? Чом пісня не дзвенить?
Росте чорнобиль — вищий від колін.
Застиглий сум, а горе так струмить,
Що вистачить на кілька поколінь.
Найважчу ношу — цвинтарі приймуть,
Щоб зняти біль — немає слів таких.
Не в парки люди — до могил ідуть…
За що тяжкий спокутуємо гріх?
Росте чорнобиль — сліз гіркий пустир.
Дичавина наводить смертний жах.
Чого так плаче жалібно десь звір,
І пісню журно так співає птах?
Дзвоніте, чорні дзвони, кожну мить —
Душа і серце вирване з грудей.
Прийшла людина, щоб у світі жить,
Але життя тікає від людей.
А он малятко робить перший крок,
Щоб не упало — руку простягніть.
Нехай росте під сонцем між квіток…
Допоможіть йому, допоможіть! (Надія Красоткіна)
Ще назва є, а річки вже немає,
Усохли верби, вижовкли рови,
І дика качка тоскно обминає
Рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
І озерявин проблиски скупі,
І той у небі зморений лелека,
І те гніздо лелече на стовпі.
…Куди ти ділась, річенько! Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
І світить спина ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками,
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
Ідуть уздовж колишніх берегів. (Ліна Костенко)
Як давить світ, як обступає,
Як приголомшує, як мне!
Як зберегти в собі це серце,
Коли воно не кам’яне?
Як зберегти в собі цю душу
В глобальнім клекоті біди?
Кити хоч викидаються на сушу,
А людству викидатися куди? (Ліна Костенко)
Загидили ліси і землю занедбали.
Поставили АЕС в верхів’ї трьох річок.
То хто ж ви є, злочинці, канібали?
Ударив чорний дзвін. І досить балачок.
В яких лісах іще ви забарложені?
Що яничари ще занапастять?
І мертві, і живі, і ненароджені
Нікого з вас довіку не простять! (Ліна Костенко)
Жоржини на чорнобильській дорозі
Вже другий рік як струшують біду.
Прозорий жах обмацує ворота –
Чи можна людям в хату увійти?
Роса – як смертний піт на травах, на горіхах,
Але найбільше стронцію – у стріхах.
Хто це сказав, що стріхи – традиційні?
У нас і стріхи вже радіаційні. (Ліна Костенко)
Умирають мої полісяни,
Їм на цвинтарях вітри
Співають осанни
Над їхнім притулком
Вічним, останнім.
Умирають мої полісяни,
У світі відомі,
По Чорнобилю знані,
Чорнобилем вбиті,
Чорнобилем гнані.
Умирають мої полісяни:
Дітлахи-лебедята,
Парубки мрійні, дівчата кохані,
Мудрі діди і бабусі –
В стражданнях Полісся згаса,
Мов свіча, на світанні…
Полісся! Краю-розмаю,
Без тебе я чахну і знемагаю,
Мов той ізгой у вигнанні.
Я – мов зірваний лист,
Чорнобилем гнаний,
Рокований ним і розтерзаний…(І.Притика)
Села поліські –
Стогін серця і біль,
Розвіяні монстром
Рідні і близькі –
Чорнобиль! Чорнобиль! Чорнобиль!
Закляклі колиски,
Сум проріс, як кукіль,
Віра – зневіра гостра,
Сліпить хижим блиском
Чорнобиль! Чорнобиль! Чорнобиль!
Зело і листя
Їсть попіл і пил,
Незагойна саркома –
Рідне Полісся –
Чорнобиль! Чорнобиль! Чорнобиль!
Сатани поріддя –
(Мертві ячать з могил) –
Мутанти дорослі
Землю тиранять з хистом –
Чорнобиль! Чорнобиль! Чорнобиль!
Грядуть катаклізми,
На сполох б’є дзвін.
Пазурами в душі врослий,
Їх гойдає низки
Чорнобиль! Чорнобиль! Чорнобиль! (І.Притика)
Ані плити мармурові,
Ні туман чутливих сліз
Не втамовують любові
До чорнобильських беріз!
Марно душу розпинати
На хресті у чорні дні,
Поки ці мої дівчата
Усміхаються мені! (В. Михайлюк)
О, містоЧорнобиль, що стало з тобою,
Всі тебе бояться, ідуть стороною?
Віками стояв ти на кручах похилих,
Там батько, там мати, там рідні могили,
Завжди ти пишався рясними садами,
А зараз стоїш оповитий дротами.
Кругом тебе все поросло бур’янами,
Там атом з урану наніс тобі рани.
Де з Прип’яті рано всміхалося сонце,
Там зараз плутоній, там зараз і стронцій.
Де вітри шептались у листі берези,
Там зараз панує розбурканий цезій.
Там вікна розбиті, поламані двері,
Від дому до дому снують мародери.
Як тільки вечірні почнуть передачі,
Про Прип’ять-Чорнобиль – дивлюсь я і плачу.
Подумати страшно, яка це сваволя,
Понад сто тисяч народу розкидала доля.
Як хочу в Чорнобиль, як тягне додому,
Де стільки років я була агрономом,
Де стільки років я була депутатом,
Де все перекреслив урановий атом.
Хоч зараз живу я у місті над Россю,
Забути не можу я прип’ятську просінь.
Чорнобиль мій рідний, ти зараз далеко,
Я серцем до тебе лечу, мов лелека.
Я знаю, дороги до тебе немає,
А серце не вірить, а серце страждає.
Де сльози беруться, сама я не знаю,
При слові «Чорнобиль» я плачу, ридаю. (Н. Швець)
Найзворушливіші вірші про Чорнобиль
Вірші про Чорнобиль здатні торкнутися глибин людської душі, адже вони передають той біль, яку відчували мільйони людей.
Плачуть верби над Прип’яттю.
Горлиця квілує.
Та ніхто того не бачить,
Та ніхто не чує.
Нема людей, нема дітей.
Як у могилі, тихо –
Полонило мій Чорнобиль
Незбагненне лихо.
Полонила, забруднила
Батьківщину милу,
Її землі, її річки
Нечистая сила.
Тая сила невидима
Людину долає.
Без рушниці і без кулі
Життя віднімає.
Покинули мої рідні
Свої хати білі.
Подалися в світ за очі
У міста немилі.
Сумна хата під горою
На когось чекає.
Десять років промайнуло –
Нікого немає.
Моє серце, мої очі
Спокою не мають.
Все частіше на подвір’ях
Вогнища палають.
Запалають наші хати,
Заплачуть віконця –
І не стане Чорнобиля
Під небом, під сонцем.
Плачуть очі, плаче серце,
Спокою немає.
За що ж моя Україна
Так тяжко страждає?
Знову немовби ожило
Покинуте село.
Зазеленіло, розцвіло,
Біди як не було,
В Чорнобиль прийшла весна.
Курличуть журавлі,
В давно занедбаних садках
В’ють гнізда солов’ї.
Колючим терном поросли
Несходжені стежки,
Та знову до своїх осель
Вернулися пташки.
Ніким не скошена трава
Буяє на лугах,
Ростуть осот і будяки
В садах і на полях,
Уже колючий чорний дріт
Берізка обплела,
А над вікном гніздо нове
Знов ластівка звила.
Вже десять років, як людських
Не чути голосів, ’
Бо тут, у Прип’яті, туман
Чорнобильський осів.
Але життя іде вперед,
Його не зупинить…
«Весна в Чорнобилі, весна!» –
Тополя шелестить.
Ось ми і виросли!
Ми, діти Чорнобиля,
А під ногами в нас горить земля,
А сіре небо в коси сипле сіллю
І трунком дихає дерев старих гілля.
Ось ми і виросли.
І що на нас чекає?
Річки – ногою в русло не ступить,
Безмовний простір вранішнього гаю,
Як вирізана з книги долі мить
Ось ми і виросли.
Міста туманом давлять,
Розчавлюють бетоном і буттям.
Ось ми і виросли,
У нас вже свої сім’ї.
Ось ми і виросли,
Щоб подивитись в вічі
Тих, хто для нас домівки не зберіг.
І чуємо – ступає владно вічність
На зболений, знедолений поріг.
Чуєте, люди?! Лунає над світом
Стогін Чорнобиля дзвоном страшним…
В муках страждають дорослі і діти, –
Мертвих забути нелегко живим!
Бог наш Великий дав право всім людям –
Хрест Свій святий крізь життя пронести.
Дзвони Чорнобиля стогоном будять,
Щоб від нещастя весь світ вберегти.
Гріх перед Богом спокутувать будуть
Ті, хто порушив Закони святі, –
Дзвони Чорнобиля стогоном будять,
Щоб не було чорних днів у житті!
Стогін Чорнобиля спогадом-болем
Не затихатиме в наших серцях, –
Пам’ять про жертви не згасне ніколи!
Їй пломеніти в прийдешніх віках!..
Колись в далекому Поліссі
Жила уся моя сім’я.
Там, на сосновому узліссі,
Найперше слово мовив я.
Сьогодні селище далеке
Вже мертвим стало і чужим.
І навіть стомлені лелеки
Минають дідусевий дім.
Вже котрий рік нудьгує хата,
Чекає нас з усіх доріг.
Невже ніколи світле свято
Не ступить на її поріг?
Щоб зненацька боляче вжалити,
Лишаючи то рану, то синця,
Метається, мов звір, несамовито
Цей атом, незбагненний до кінця.
А думалось: впокорений, слухняний,
Гадалося, служитиме як слід.
Та вибухнув пекельно день весняний
Так, що здригнувсь тривожно всенький світ.
Зів’яв пейзаж, зробивсь таким пасивним,
Вгорнулось місто в незвичайний дим.
І мирний атом, ставши агресивним,
Націлився на села і сади…
Цей дощ — як душ. Цей день такий ласкавий.
Сади цвітуть. В березах бродить сік.
Це солов’їна опера, Ла Скала!
Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.
Тут по дворах стоїть бузкова повінь.
Тут ті бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов підводний човен,
і прилітають гуси щовесни.
Але кленочки проросли крізь ґанки.
Жив-був народ над Прип’яттю — і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
і ходить Смерть, єдиний тут грибник.
На Чорнобиль журавлі летіли,
З вирію вертались навесні,
Як сніжниця попелище біле
Розвівалось в рідній стороні.
Там згоріли гнізда і гніздечка,
Поржавіла хвоя і трава,
Журавлина крихітна вервечка
Напиналась, наче тятева.
Не було ні стогону, ні крику,
Тільки пошум виморених крил.
Журавлі несли печаль велику,
Наче тінь невидимих могил.
Не спинились птиці на кордоні,
Де всякає атом у пісок.
І дивився батько з-під долоні,
І ридала мати в небесах.
Минула ніч, якої завжди мало,
Прокинулось півмісто-півсело:
Все почалось, як вічно починалось,
Як споконвік заведено було;
Хоч не молились, та спокійно спали,
Бо зло при серці зроду не жило.
Квітневий ранок ходить коло хати.
Сергій при каші (гречка чи овес).
Десятилітній, хоче все, як тато,
А тато інженером на АЕС,
Ночує й днює.
Непомірні пляни.
Радіограми просто із Москви,
І все спада, звичайно, на Івана,
Хоча й Іван вже не без голови…
Дочка Христинка в черзі десь, по мило.
Сергій побіг на станцію якстій.
Сусідка Ганна грядочку садила…
(Що огородець, той пучок подій.
І як тут братися до світових подій.
Коли немає в хаті мила?)
Розбилися. Лишилась мати.
Приблідлі коси. Радісно-сумна.
Пливе в майбутнє українська хата
Із Кобзарем у рамі край вікна.
Нема ікони — є дитина.
Молилась мати на синка
Козацька стать у Сергійка.
Отак жила ця Україна,
Ожинно-ніжна і терпка.
Того й Чорнобилем назвали,
Що вічно з горем воювали
Поліщуки. Земля без дна,
Живе в озерах сатана:
Води нагнав, а суті мало.
Так і сплю — з тривожними очима,
Слухаю, як серце стукотить,
Як всю ніч нечутно і незримо
Вісь Землі в Чорнобилі скрипить.
Бачу, як журавлики з паперу
Рятівними птахами надій
Падають у Прип’ять стоозеру
І шукають зцілення у ній.
Поніміли села і причали,
Де стояв реактор — саркофаг.
Ті, що атом з Прип’яттю вінчали,
Криводушно каються в гріхах!
Тихо й страшно дихають турбіни,
Вже тривожність — ока не зімкне,
І Чорнобиль болем України
Вічно буде мучити мене.
І до пуття й не до пуття
Серед блаженної природи
Котилось колесо життя:
Садили людоньки городи,
Ішли корови із діброви…
І раптом — громом серед нив!
Блискучий вибух атомовий
На мить і сонце затемнив!!!
Вертались в Україну журавлі.
Уже й перелетіли Чорне море,
Старого місця на старій землі
Поміж боліт уже шукають зором,
Аж Прип’ять, прип’ята надійно до землі,—
Зірвалась дибки
Й ринула угору!
Ударив грім, не з неба — із землі!
І першими упали журавлі,
В стовпах опію вони і убили крила
І падали — безкрилі…
В цих лісах безборонно
гасають вовки, наче рейнджери.
Заблоковану зону
обходить здаля навіть дощ.
Лиш тутешні зозулі,
що звуться “лічильники Гейгера”,
Не роки обіцяють,
а числа рокованих доз.
І шаманської ночі
безокого, чорного місяця,
Коли землю, як в саван,
загорне вологий туман,
На задалених цвинтарях
в небо обвуглене світяться
Сизо-цинковим одсвітом
горбики чорнобилян.
Так оглухло і тоскно.
І так одиноко-пустельно.
Тільки раптом із ночі
дитям заголосить сова.
Тільки Діва Пречиста
із профілем Ліни Костенко
У простудженій церкві
собою маля зігріва.
Тільки тіні шістьох,
спопелілих за всіх у четвертім,
Припадають до вікон,
волають устами біди:
– Та озвітеся ж, люди!
Якщо ви забули про мертвих,
То живим постраждальцям
подайте хоч кухоль води!
Бо ніщо не забудеться:
ані імення, ні дати.
Ми – не тіні. Ми – душі,
віднині вовік молоді.
І коли небеса возвістують
годину відплати,
Ми посвідчимо вашу байдужість
на Страшнім Суді!
«Дзвони Чорнобиля» вірш
Дзвони Чорнобиля — це метафора, яка символізує трагедію, що сталася, та її глибокий відголос у нашій пам’яті.
Поворожи мені на вранішній зорі,
Чи на сузір’ях, де найкраще видно приму,
Чи на сосновій чорній репаній корі,
Де знак запікся від чорнобильського гриму.
Веди мене, Музо, по всій Україні веди —
Стоїть вона, бідна, у зашморгу атомних станцій.
Молімося ж, Музо, за неї увечері й вранці,
Заступнице-доле, від неї косу відведи!
Ах, як вони заходились в ті дні,
Газетні роботящі солов’ята! —
Коли нам при відчиненім вікні
Не радилось ні спати, ні стояти.
Коли неінформований народ
З розгону накидався, бідолашний,
То на вино червоне, то на йод
І горло надривав собі від кашлю.
Коли «народні слуги» онучат
Відправили подалі шито-крито
Й чужих дітей зібрали на парад,
Аби з трибуни їх благословити.
0, хто лиш не спішив у солов’ї,
Не підливав солодкого нам чаду!
Зальотні борзописці і свої
Нам тьохкали з чорнобильського саду.
Будімо ж, люди, у собі людей,
Хоч вир газетний нас і поглинає.
…До речі: справжній, сірий соловей
Над Прип’яттю щось більше не співає.
Краще вже, мамо, у вирій,
Ніж за життя — з батьківщини.
Хочу спокійно скинути
Перед людьми бриля.
Полинна вона, чорнобильна —
А все ж таки Україна.
Гірка вона і отруєна —
А все-таки рідна земля. ( Підбірка віршів Віктора Баранова)
Вірші про Чорнобиль дітям
Щоб зберегти пам’ять про Чорнобиль, важливо передавати ці знання майбутнім поколінням.
На Чорнобиль журавлі летіли,
З вирію вертались навесні.
Як сніжниця, попелище біле
Розвівалось в рідній стороні.
Там згоріли гнізда і гніздечка,
Поржавіла хвоя і трава,
Журавлина крихітна вервечка
Напиналась, наче тятива.
Не було ні стогону, ні крику,
Тільки пошум виморених крил.
Журавлі несли печаль велику,
Наче тінь невидимих могил.
Не спинились птиці на кордоні,
Де сягає атомна яса,
І дивився батько з-під долоні,
І ридала мати в небеса.
На Чорнобиль журавлі летіли,
З вирію вертались навесні…
Я вижити не обіцяю,
я умираю поступово,
як умирає наше слово,
хоч не говорить, що вмирає.
Коли ж підійде аж до краю,
то скаже вам біля хреста:
— Не хочу жити на устах,
де правди й совісті немає.
Чорнобиль – ми пам’ятаємо цю дату
І застигає в жилах кров.
Чорнобиль – помирає у дитини мати
І не віддасть їй вже свою любов.
Чорнобиль – скільки в цьому слові горя,
Страждань та гірко виплаканих сліз.
Ця радіація впадає в Чорне море,
Вона таїться в ніжних стовбурах беріз.
Чорнобиль – доки будемо терпіти
Таку халатність та тяжкий урок?
Чорнобиль – помирають наші діти, яким
В житті вже не зробити перший крок.
Ніколи не забудемо цей день,
Він слід лишив пекучий у серцях!
Знов завітав скорботний квітень,
І спогади підняв на крилах птах.
Ця катастрофа світ перевернула,
Земля від горя почорніла,
Сотні життів у вічність відлетіло.
Доземно ми вклоняємося тим,
Хто героїчно нас від лиха боронив!
Ми пам’ятати будемо завжди,
Всі згадки пронесемо через віки!
Ви чули, як плаче спустошена Прип’ять,
За скоєний гріх розіп’ята живцем,
Прип’ята до неба, щоб вічності випить,
Щоб вмити від бруду змарніле лице?
Регочуть іони малиновим дзвоном,
Вбиваючи блиск нерозкритих очей,
Ридає вночі божевільна мадонна,
Приймаючи з лона холодних дітей
В бездонність ночей.
І тихо ступає життя у полин,
І лине Чорнобильський дзвін.
Чому дітям важливо знати вірші про Чорнобиль
Дітям важливо знати вірші про Чорнобиль, щоб розуміти глибину трагедії та її наслідки для людства. Вони допомагають формувати почуття відповідальності за навколишнє середовище і цінувати мир та безпеку. Через ці твори діти вчаться співчуттю до тих, хто постраждав, і розвивають емоційну чутливість. Збереження пам’яті про Чорнобиль через поезію допомагає виховувати свідомих громадян, які дбають про майбутнє планети.
Чорнобильська катастрофа стала однією з найбільших трагедій XX століття, і література відіграє важливу роль у збереженні цієї пам’яті. Вірші, які ми розглянули, є не лише свідченням пережитого болю, а й нагадуванням про необхідність піклуватися про наше майбутнє та природу, яка є цінним даром.
