30 віршів В.Сосюри про кохання

Автор: Єлизавета Руденська
Рубрика: Полезное
12.05.2024;
30 віршів В.Сосюри про кохання
Содержание

Інтимна лірика — це вид лірики, який зосереджується на емоційних переживаннях, пов’язаних з коханням, стосунками, близькістю та особистим життям. Вона розкриває найпотаємніші думки, почуття та бажання автора, оголюючи його внутрішній світ. Характерні риси інтимної лірики — це щирість та емоційність, ліричні образи та символи, глибокий психологізм та індивідуальна інтерпретація реальності. Інтимна лірика Володимира Сосюри — це щирі та емоційні твори, які розкривають глибину його почуттів та переживань. У них поет оспівує красу кохання, його радощі та печаль, злети й падіння.

1.

Я губ твоїх дихання п’ю

Я губ твоїх дихання п’ю,
як промінь сонця — роси ранні,
і у очей твоїх сіянні
я бачу душу всю твою.

В огні зірок — небес намиста —
її я стрів у давні дні.
Вона така блакитна й чиста
і так близька, близька мені!

Як сяйва, повна ти кохання…
Мов сад у росах, солов’ї…
Я всі твої переживання
помножу в серці на мої.

У сонці знов заграють віти,
як співи в серці — щастя днем…
І будем вічно ми горіти
любові золотим огнем.

2.

Перший сніг

Падав сніг, ласкавий і лапатий,
обнімав нас, крилами немов…
І хотілось вічно так стояти…
Перший сніг і першая любов.

Як співала кров у юних жилах!..
Вечір той весну в серця нам ніс…
На щоках твоїх, до болю милих,
я губами пив алмази сліз…

Ми стояли. Падав сніг без звуку.
Твої очі зорями цвіли…
І в руках моїх кохані руки
ніжними й покірними були.

Білі квіти розсипало небо,
і співала в жилах юна кров…
Ми мовчали… Слів було не треба…
Перший сніг і першая любов.

3.

Я жду тебе

Я  жду  тебе,  я  кличу,  літо!
Тобі  пісень  моїх  слова.
Люблю,  коли  в  вікно  розкрите
шумлять  безжурно  дерева.

Люблю,  коли  нічна  знемога
у  жили  ллється,  мов  вино,
і  з  неба  місяць  круторогий
туманно  дивиться  в  вікно.

Я  так  люблю  той  час  без  краю
і  землю  теплу  й  молоду,
коли  над  квіткою  зітхає
липневий  вітер  у  саду.

Але  далеко  ще  до  літа,
що  од  цвіло  уже  давно.
Лиш  вітер  стукає  сердито
в  моє  зачинене  вікно.

4.

Зима

За вікном зима,
За вікном огні.
І тебе нема, —
Й сумно так мені.

Що ти? З ким ти? Де?
Ніжний квіте мій!
За вікном гуде
Тільки вітер злий…

5.

Небо гасне

Небо гасне, блідне,
вітер і цвіти,
вечір, даль західна:
ти.

Блідий місяць, трави,
пісня солов’я,
хвилі шум ласкавий:
я.

Хмари над землею,
дальні зорі з тьми,
шепіт і алеї:
ми

6.

Сині квіти, ясні очі

Сині квіти, ясні очі…
Пісня з гаю опівночі…
Тіні… губи… мрійна шаль…
В небі місяць і печаль.

Віти зморені кругом
нахилились над ставком…
Сонний човен… тишина…
І любов до сліз, до дна…

7.

Нам

Це мені й тобі
неба вишина,
квіти голубі,
радість весняна.

Це тобі й мені
віє знов і знов
в сонячнім огні
крилами любов.

8.

Після дощу

Ти знову плакала. І дощ шумів сердито.
Але одлинув він, і свіжо стало скрізь.
Після дощу гостріше пахнуть квіти, —
люблю тебе ще дужче після сліз.

І настає така блаженна тиша,
зливаються і небо, і поля.
Ти після сліз стаєш іще рідніша,
як од дощу розкішніша земля.

9.

Моя зірка погасла остання

Моя зірка погасла остання,
не для мене проміння її.
Облетіли троянди кохання,
і замовкли в сльозах солов’ї.

Мов з холодного дна океана
підіймається горя прибій…
Ти не любиш, я знаю, кохана,
так світи ж хоч в уяві моїй!

10.

Я вітру спитаю: “Чи любить вона?”

Я вітру спитаю: “Чи любить вона?”
А вітер мовчить… Лиш ридає луна…

Я моря спитаю: “Чи рідний я їй?”
А море мовчить… Лиш синіє прибій…

Я сонця спитаю: “Чи буде кохать?”
І вітер, і море, і сонце мовчать.

11.

Ніяк од щастя не засну я

Ніяк од щастя не засну я,
мов гори впали з пліч.
А небо зорями гаптує
червнева ніч.

І тихий місяць у сіянні
над яворами вже зійшов.
0 скільки музики в мовчанні,
коли любов!

12.

Туди, де в синім неба морі

Туди, де в синім неба морі
немов тремтить Чумацький Шлях,
я понесу тебе на зорі
в моїх закоханих піснях.

Любові повний до нестями,
мов непогасную свічу,
там, за далекими світами,
нову я зірку засвічу.

Вона сіятиме, жадана,
привітом дальнім крізь ефір…
То будеш ти, моя кохана,
найкраща із небесних зір!

13.

Як сонце в небі, ти в душі моїй

Як сонце в небі, ти в душі моїй,
як пісня в полі, в серці ти в мойому.
Так синьо, синьо сяє погляд твій,
як тихий вечір після дня утоми.

Ти у крові і в мріях ти моїх,
торка вітрець кінці твоєї шалі,
і усміх твій, як той хмаринок біг,
що линуть в даль, не знаючи печалі.

Кудись біжать, співаючи, дроти,
хвилюється під сонцем стигле жито,
і легко так мені з тобою йти,
і радісно мені з тобою жити.

14.

Неначе це було учора

Неначе це було учора:
у співах птиць і в шумі трав
ти бігла радісно на гору,
а я тебе наздоганяв.

О скільки весен, скільки снігу
одщебетали, одцвіли!..
Ми задихалися од бігу,
та губ розняти не могли.

Моя заплакана лелеко,
де щебет той і шуми трав?
Пішла далеко ти, далеко,
а я тебе не наздогнав.

15.

Пам’ятаєш, як літом

Пам’ятаєш, як літом
нам цвіла далина,
де над дотом розбитим
нахилилась сосна.

Як співали пташки нам
там, де сяйва потік,
і губили хвилинам
ми у радості лік.

Тіні листя мов краби,
і самотній такий
парашутик кульбаби
на долоні твоїй.

16.

Моя душа — як арфа золота

Моя душа — як арфа золота,
як і завжди, у льоті років юна.
Коли твої всміхаються вуста,
моя любов її торкає струни…

І ллються з серця радісні пісні
про дивний світ, що зір мені чарує,
і все кругом таке близьке мені,
і все кругом усім єством люблю я.

17.

Ну чому ті хвилини кохання

Ну чому ті хвилини кохання
я не можу забути ніяк!?
Десь далеко у білім убранні
моя люба, тепер не моя.

Так. Кінець. Вже назад не вертати.
Я у синій кімнаті сиджу.
Мені губи фарбують дівчата,
обертають мене на раджу.

Скоро-скоро піду я за грані
із простреленим мертвим чолом,
а тепер по ночах в ресторані
заливаю я душу вином.

Ліза, Оля, і Вєра, і Ніна,
поцілунки і сльози в гаю…
Так заграй же мені, піаніно,
про загублену юність мою!

0 згадки! У яснім хороводі
хто в житті вас не любить, кляне!..
Я ж забув, як колись на заводі
всі Володькою звали мене.

А тепер я лечу у безодню…
Десь далеко любов і бої…
Не цілуй, неживі і холодні
нафарбовані губи мої.

Ліза, Оля, і Вєра, і Ніна,
І пісні, і ридання в гаю,
годі, годі, не грай, піаніно,
про загублену юність мою!

Ну  чому  ті  хвилини  кохання
я  не  можу  забути  ніяк!?
Десь  далеко  у  білім  убранні
моя  люба,  тепер  не  моя.

Так.  Кінець.  Вже  назад  не  вертати.
Я  у  синій  кімнаті  сиджу.
Мені  губи  фарбують  дівчата,
обертають  мене  на  раджу.

Скоро-скоро  піду  я  за  грані
із  простреленим  мертвим  чолом,
а  тепер  по  ночах  в  ресторані
заливаю  я  душу  вином.

Ліза,  Оля,  і  Вєра,  і  Ніна,
поцілунки  і  сльози  в  гаю…
Так  заграй  же  мені,  піаніно,
про  загублену  юність  мою!

0     згадки!  У  яснім  хороводі
хто  в  житті  вас  не  любить,  кляне!..
Я  ж  забув,  як  колись  на  заводі
всі  Володькою  звали  мене.

А  тепер  я  лечу  у  безодню…
Десь  далеко  любов  і  бої…
Не  цілуй,  неживі  і  холодні
нафарбовані  губи  мої.

Ліза,  Оля,  і  Вєра,  і  Ніна,
І     пісні,  і  ридання  в  гаю,
годі,  годі,  не  грай,  піаніно,
про  загублену  юність  мою!

18.

Бiлi акацiï будуть цвiсти

Бiлi акацiï будуть цвiсти
в мiсячнi ночi жагучi,
промiнь морями заллє золотий
рiчку, i верби, i кручi…

Будем iти ми з тобою тодi
в нiжному вiтрi до рання,
вип’ю я очi твоï молодi,
повнi туману кохання…

Солодко плачуть в садах солов’ï,
так, як i завжди, незмiнно…
В тебе i губи, i брови твоï,
як у моєï Вкраïни…

Ось вона йде у вiнку, як весна…
Стиснулось серце до крику…
В ньому злилися i ти, i вона
в образ єдиний навiки.

19.

Коли потяг у даль загуркоче

Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні…

Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А внизу пролітають вагони,
і колеса у тьмі цокотять…

Той садок, і закохані зори,
і огні з-під опущених вій-
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй…

Твої губи — розтулена рана…
Ми хотіли й не знали — чого…
Од кохання безвольна і п’яна,
ти тулилась до серця мого…

Ой ви, ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі-
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі…

Пам’ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв…
Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог — на нашій путі…
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті…

Дні пройшли… Одлетіла тривога…
Лиш любов, як у серці багнет-
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.

Наче сон… Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв…
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б ,свою проміняв.

Я б забув і образу, і сльози…
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос — і коси,
твої коси сумні цілувать…

Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі…
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.

20.

Я — квітка осіння… Дощі мене мочать

Я — квітка осіння… Дощі мене мочать,
рве вітер мої пелюстки…
І сонце на мене світити не хоче,
тумани пливуть од ріки.

Була я колись і пахуча, й хороша…
Та все це як сік у маю.
І ранками сипле холодна пороша
на бідну голівку мою.

Пороша розтане, як сонце прогляне
із хмар, як надія, на мить
і зникне… І знов напливають тумани,
і знову дощить і дощить…

Без тебе я в’яну, згубив я свій спокій,
але все надіюсь і жду,
мов квітка осіння по бурі жорстокій
в потоптаннім щастя саду.

21.

Марія

Зеленіють жита, і любов одцвіта,
і волошки у полі синіють.
Од дихання мого тихий мак обліта,
ніби ім’я печальне — Марія…

Ми з тобою одні. Ми у полі одні.
Ти стоїш перед мене, як вечір.
Я дивлюсь на заплакані очі твої,
на покірно нахилені плечі…

В небі хмари біжать… може, буде гроза!?.
Зацвіли блискавиці над гаєм…
Я не можу сказать, я боюсь розказать,
що тебе я уже покидаю…

Що я можу?.. Скажи… Мої дні, мов хрести.
Я не мав і нічого не маю.
Ти стоїш і мовчиш… тільки вітер тремтить,
на плечі твою шаль підіймає…

Зеленіють жита, і любов одцвіта,
і волошки у полі синіють.
Од дихання мого тихий мак обліта,
ніби ім’я печальне — Марія…

22.

Васльки

Васильки у полі, васильки у полі,
і у тебе, мила, васильки з-під вій,
і гаї синіють ген на видноколі,
і синіє щасті у душі моїй.

Одсіяють роки, мов хмарки над нами,
і ось так же в полі будуть двоє йти,
але нас не буде. Може, ми квітками,
може, васильками станем — я і ти.

Так же буде поле, як тепер, синіти,
і хмарки летіти в невідомий час,
і другий, далекий, сповнений привіту,
з рідними очима порівняє нас.

23.

Марії («Якби помножити любов усіх людей»)

Якби помножити любов усіх людей,
ту, що була, що є й що потім буде,
то буде ніч. Моя ж любов — як день,
не знають ще чуття такого люди.

Якби зібрати з неба всі зірки
і всі сонця з усіх небес на світі, —
моя любов горітиме яркіш
за всі сонця, на тисячі століттів.

Якби зірвать квітки з усіх планет,
що вітер їх під зорями колише, —
моя любов пахтітиме міцніше
над квіти всі, крізь років вічний лет.

Якби зібрать красунь усіх віків,
повз мене хай ідуть вони без краю, —
Марії я на них не проміняю,
ні одній з них не вклониться мій спів.

Хай очі їх зіллються в зір один,
і в серце зір цей буде хай світити, —
зачарувать мене не зможе він —
твоїх очей йому не замінити.

З яких зірок злетіла ти сюди,
така ясна, що спів про тебе лине?
Світи ж мені, світи мені завжди,
над зорі всі, зоря моя єдина!

24.

Так ніхто не кохав

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

25.

Це було на острові Цейлоні

Це було на острові Цейлоні,
де цвітуть веселкові гаї.
Цілував вузькі мої долоні
ватажок із племені Аї.

Обережно брав мене за груди,
заливався з радості плачем…
І тремтіли стріли у отруті
за його похиленим плечем…

А коли на сходи пароплава
я зійшла… О море, о любов!..
Як його не кликала, не звала,
ватажок за мною не пішов.

Це було на острові Цейлоні,
де цвітуть велекові гаї.
Не цілує вже мої долоні
Ватажок із племені Аї.

26.

Ілюзії

Синій місяць химерною грою
Опромінив узор на вікні
І ридає рояль за стіною
Про далекі загублені дні

Од ридань тих заплакати можна
Прошу серце моє не мовчи
Хтось на клавіші душу тривожну
Виливає сльозами вночі

Прости мені цей раз останній
В простій душі чуття пусті
Це все ілюзії її… кохання
Прости мені а я тобі
Прости мені а я…

Що згубив ти і що я згубила
Що тривожить так душу мою
Звуків цих зачаровану силу
Я все дужче і дужче люблю

Але раптом ридання змінила
Пісня щастя мов сяєва тінь
Мою душу на огненних крилах
Понесла в голубу далечінь

Прости мені цей раз останній
В простій душі чуття пусті
Це все ілюзії її… кохання
Прости мені а я тобі
Прости мені а я…

27.

Я вас люблю. Чому? Не знаю

Я вас люблю. Чому? Не знаю.
Та тільки кров моя пече
і в жилах муку розливаю,
мов синє золото очей…

Я вас люблю, моя омано!
О шуми вашого манто!
Я вас люблю так ніжно й п’яно,
так, як не любить вас ніхто.

Не знаю й сам, чого я хочу.
Шумлять весною дерева…
Як пригадаю ваші очі,
стає важкою голова.

Померлі квіти по дорозі
хтось розгубив уже давно.
Я зустрічаю вас на розі,
коли ви йдете до кіно.

А за вами він, непман поганий,
у нього зуби золоті.
І віє солодко і п’яно
за вами «Льоріґан Коті»…

А небо чорне і порожнє…
Там тільки вітру шум і гнів!..
Невже, невже забуть не можна,
що вийшов я з робітників?

Мені падучою зорею
так жалко жить серед образ!
В кіно трюмо і лотерея
для тих, що йшли на смерть за нас,

а з ними й я… Прощайте, квіти!
Я вже не той, я вам чужий.
Мені лиш плакать і жаліти
та кликать Інн або Марій…

О, почекай, моя омано!
Дай слухать шум твого манто…
Я вас люблю так ніжно й п’яно,
так, як не любить вас ніхто.

Рида рояль і голосами
кричить: — Цілуй її, цілуй!.. —
Беру квиток і йду за вами
у ложі бархатну імлу.

Це тільки сон. Це я в нестямі
і плечі, й губи зором п’ю.
Це ти французькими духами
змутила голову мою!

А на екрані хмари бурить
аероплян і мчить земля…
О, скільки, скільки біля муру
таких, як ти, я розстріляв!

Але чому ж, коли на очі,
на сині очі гляну я,
так божевільно кров клекоче
і серця не спинить ніяк…

28.

Я Вас любив, а Ви ніколи

Я Вас любив, а Ви ніколи
Мене любити не могли,
І от погасло сонця коло,
Й мої троянди одцвіли.

Немов підрізані ножем,
Як і моя надія світла,
О, як вони тяглись до світла
Крізь тьму з благанням і плачем!

Але не вбить любов чудесну,
Що так сіяла в їх сльозах…
Вони умерли, щоб воскреснуть
В моїх закоханих піснях!

29.

Мені ти приснилась давно…

Мені ти приснилась давно,
ввійшла ти у думи мої.
Я море люблю, бо воно
нагадує очі твої.

Розкрив я до сонця вікно
й дивлюсь крізь проміння рої…
Я небо люблю, бо воно
нагадує очі твої.

І радісні квіти весни,
коли у садах солов’ї,
люблю я фіалки — вони
нагадують очі твої.

30.

Сині трави

Сині трави, даль кармінна.
Ріки в тумані.
В сяйві мрійному долини
І огні, огні.

Там мій дім і та шипшина,
що колись я рвав.
Кароока та дівчина,
що любив — не взяв.

Там над гаєм, там на краєм
неба вдалині
рідних птиць веселі зграї
і зірниць огні.

Там за гаєм, за рікою
голубе вікно.
Там стояли під вербою
ми колись давно.

Плачуть струни на гітарі
срібні, голосні.
Я зміняв на сині — карі,
я забув ті дні.

Тільки сниться даль кармінна
в синім шумі трав,
кароока та дівчина,
що любив — не взяв.

Вірші Сосюри пронизані щирістю та безпосередністю. Він не боїться оголювати свої емоції, ділитися найпотаємнішими думками та бажаннями. Його вірші сповнені пристрасті, ніжності, туги та розпачу. Як бачимо, Володимир Сосюра не ідеалізує кохання. Він зображує його таким, яким воно є насправді: з його суперечностями, ваганнями, болем та розчаруваннями. Ці вірші стали класикою української поезії, адже вони торкаються найглибших струн людської душі. Сподіваємось, що вам сподобалась наша добірка.

Комментарии

Похожие записи
Мігрень – це серйозна медична проблема, що впливає на якість життя мільйонів людей у всьому світі. Згідно з даними Міністерства охорони здоров'я України, майже 20% населення країни страждає від міг...
17.05.2024
Місяць, оповитий сяйвом сяючого кола - незвичайне явище, яке протягом століть вражало уяву людей. Місячне гало, або ореол - це оптичний феномен, що виникає внаслідок заломлення та відбиття сонячног...
17.05.2024
В самом сердце курортного города Батуми, в Грузии, располагается жилой комплекс "Wyndham Residence Batumi". Этот современный комплекс является одним из самых востребованных объектов на рынке первич...
17.05.2024